Крайова
Булава УПЮ

Життєпис Алли Горської


Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Ялті. Її батько, Олександр Валентинович Горський, був одним з організаторів радянського кіновиробництва: після демобілізації він деякий час працював у державних установах, а з 1931 року став директором Ялтинської кіностудії. Через рік, 1932 року, Олександр Валентинович з сім'єю переїжджає до Москви, де обіймає посаду начальника виробництва тресту «Востокфильм». Але Олександр Горський не любив Москву, тому дуже зрадів, коли 1933 року видалася нагода переїхати до Ленінграда, де спочатку був заступником директора, а потім — директором ленінградської кіностудії.

Мати Алли Олександрівни — Олена, ніколи, на відміну від чоловіка, кар'єри не робила. В Ялті вона працювала вихователькою у дитячих закладах санаторно-шкільного типу, а в Ленінграді художником костюмів і потім уже весь час цим і займалася.

З вересня 1939-го року по квітень 1940 року батько Алли, Олександр Валентинович, був на фінській війні, а незадовго до нападу Німеччини на СРСР поїхав керівником групи до Монголії на зйомки фільму «Його звали Сухе-Батор». То ж війна застала у Ленінграді 11-річну Аллу разом з матір'ю та старшим на 10 років братом Арсеном (він був сином Аллиної матері від першого чоловіка, який загинув у першій світовій війні). Арсен улітку 1941-го року вступив до народного ополчення, потім воював у складі диверсійно-партизанської частини, яка діяла на Ленінградському фронті, і навесні 1943 року загинув. Алла ж із мамою, переживши дві блокадні Ленінградські зими, влітку 1943-го евакуювалися до Алма-Ати, де уже працював на об'єднаній кіностудії Олександр Валентинович. Проте в Алма-Аті родина була недовго і наприкінці 1943 року переїхала до Києва, де Олександр Горський обійняв посаду директора кіностудії. Після того він ще очолював Одеську кіностудію (1953-1961), студію кіноактора на кіностудії ім. О. Довженка у Києві, де обійняв 

посаду директора Одеської кіностудії (1953-1961), студію кіноактора на студії ім. О. Довженка у Києві. Але після смерті дружини 1961 року здоров’я Олександра Валентиновича похитнулося, він почав часто хворіти, а 1983 року помер.

Для Алли Олександрiвни Київ став тiєю вiхою, що визначила її подальше життя. 

Малювати Алла почала рано. З 1946 року навчалася у Київськiй художнiй школi iменi Шевченка, яку закiнчила 1948 року зi золотою медаллю. У виборi фаху вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього iнституту. Влiтку 1952 року вийшла замiж за студента цього ж вузу Вiктора Зарецького, а через два роки закiнчивши iнститут, працювала за фахом у галузi станкового й монументального живопису. Її твори експонувалися на виставках, вона пробувала себе у сценографiї.


Але вiдбувся ХХ з'їзд КПРС, що ознаменував так звану хрущовську "вiдлигу". Культура вiджила, до унiверситетiв та iнститутiв прийшли свiжi молодi сили. Алла Горська активно включилася в процес нацiонального вiдродження, який охопив молодшi поколiння творчої iнтелiгенцiї Києва на початку 1960-х рокiв. Вирiсши в зросiйщенiй сiм'ї, вона свiдомо перейшла на українську мову спiлкування.

1962 року стала одним iз органiзаторiв вiдомого Клубу Творчої молодi, формальним приводом для створення якого став приїзд Канадської делегацiї, члени якої виявили бажання вiдвiдати молодiжний клуб. От i довелося за пiвгодини його створити - у дусi часу. Але хоч роботу КТМ й "коригував" мiськком ЛКСМУ, Клуб дуже скоро перетворився на неформальне за духом об'єднання, до якого горнулися молодi сили лiтераторiв, акторiв, письменникiв, режисерiв, композиторiв, художникiв. Той легендарний КТМ закумулював у собi енергiю таких неординарних особистостей, як Iван Драч, Iван Свiтличний, Євген Сверстюк, Iрина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Микола Вiнграновськиий, Лесь Танюк, Iван Дзюба та багато iнших, що утворили магнетичне поле української культури. Лiтературно-мистецькi вечори, органiзованi КТМ, мали розголос по всьому Києву. Алла Горська також брала участь у їхнiй органiзацiї, у розповсюдженнi творiв самвидаву, зборi коштiв на взаємодопомогу тощо. Бiльше того, її квартира на Рєпiна 25, де Алла мешкала з чоловiком - 

художником Вiктором Зарецький - i сином Лесиком, стала неофiцiйною фiлiєю i майстернею КТМ, де завжди були радi друзям.

1962 року Алла Горська разом з В. Симоненком та Л. Танюком виявили мiсця поховання розстрiляних НКВД на Лук'янiвському та Василькiвському цвинтарях, в Бикiвнi, про що й було зроблено заяву до мiської ради. Пiсля цього було декiлька разiв жорстоко побито В. Симоненка (вiн помер вiд хвороби нирок 1963 року). 

Хрущовська "свобода" швидко закiнчилася. 1964 року було закрито КТМ (та чи й могло бути iнакше, коли людей об'єднували не лише мистецькi, науковi, лiтературнi шукання, а й iнтерес до українського нацiонального буття, нацiональне самоусвiдомлення?)


Уже 1965 року почалися першi арешти, було забрано, зоркема, її велкого друга Iвана Свiтличного. Саму Горську 1964 року виключили зi Спiлки художникiв за "iдейно хибний" вiтраж "Шевченка мати", виготовлений нею у вестибюлi Київського унiверситету разом iз художниками Людмилою Семикiною, Панасом Заливахою та Галиною Севрук (на вiтражi зображувавс гнiвний Шевченко, що однiєю рукою пригортав скривджену жiнку-Україну, а у високо пiднятiй другiй - тримав книгу.


Зображення на вiтражi супроводжувалося словами: "Возвеличу малих отих рабiв нiмих, я на сторожi коло їх поставлю слово"). Вiтраж був знищений адмiнiстрацiєю унiверситету, а Алла Олексанрiвна змушена була шукати роботу на виїзднi, створивши з iншими художниками ряд монументально-декоративних комплексiв у Донбасi (пiсля чого її таки поновили у Спiлцi художникiв).

Після арештів української iнтелiгенцiї в 1965 роцi А. Горська 16 грудня того ж року подала окрему скаргу прокуроровi УРСР. Вона була присутня на процесi В. Чорновола у Львовi 1967 року, де з групою присутнiх киян написала протест проти незаконного ведення суду, вела листування з тими, хто вiдбував строк покарання в таборах (систематично з Заливахою), пiдтримувала стосунки з родинами ув'язнених, надавала їм моральну та матерiальну допомогу.

1968 року А. Горська пiдписала громадського листа на iм'я Л. Брєжнєва, О. Косигна та М. Пiдгорного з вимогою припинити практику протизаконних полiтичних процесiв, пiсля чого знову була виключена зi Спiлки художникiв. Того ж року вона разом iз Лiною Костенко, Iваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком та Вiктором Нєкрасовим звернулися iз вiдкритим листом до газети "Лiтературна Україна" у зв'язку з появою там наклепницької статтi О. Полторацького. У 1969-70-х роках А. Горська пiдтримувала виступи Валентина Мороза. було ще багато колективних заяв - i це все попри виклики в КДБ, попередження, стеження та погрози. 

28 листопада 1970 року Алла Горська була вбита в будинку свекра у мiстi Васильковi бiля Києва. Свекор же був знайдений настпного дня пiсля вбивства Алли на залiзничнiй колiї бiля Фастова iз вiдрiзаною головою. З самого початку слiдство вiдпрацьовувало єдину версiю: убивство Алли свекром. Бiльше того, слiдство вiдразу набрало звинувачувального духу проти Н. Свiтличної, Є. Сверстюка та приголомшеного горем чоловiка Алли - художника Вiктора Зарецького, якого кiлька днiв навiть тримали пiд слiдством. Враховуючи, що хату у Васильковi, де й виявили тiло Алли, мiлiцiя вiдкрила аж 2 грудня на вимогу вищезгаданих друзiв i чоловiка А. Госької, що знайдене на колiї тiло свекра мiлiцiя не могла опiзнати цiлий тиждень (хоч, як стверджують у кишенi старого лежав паспорт), а також ряд iнших фактiв безолаберного ведення слiдства, є можливим припущення про полiтичний характер вбивства громадськи активної людини для залякування iнших.

Проте слiдство дiйшло офiцiйного висновку, що Аллу Горську вбив свекор (майже 70-лiтнiй дiдусь), у якого за рiк перед тим померла дружина i в зв'язку з цим траплялися розлади психiки. Крiм того свекор догий час негативно ставився до Горської за те, що вона не придiляла достатньої уваги сiм'ї. За висновком судово-медичної експертизи, смерть Горської настала вiд численних пошкоджень кiсток черепа молотком, який знаходився у тiй же квартирi. Прийшовши до пам'ятi, свекор буцiмто покiнчив собою, зрозумiвши, що скоїв. Вiдповiдно, й справу було припинено у зв'язку зi смерть обивнуваченого. 

Виклопотаний внучкою I.Франка, З.Т. Франко, дозвiл на поховання Алли Горської на Байковому цвинатрi було анульовано, а сам день похорону нiби-то в iнтересах слiдства несподiвано перенесено з 4 на 7 грудня - i Аллу ховали у понедiлок на новоствореному цвiнтарi за мiстом, на Берковцях. Але по нiй лишилися її картини ("Прип'ять", "Пором", "Абетка", "Хлiб"), портрети (Т. Шевченка, А. Петрицького, В. Симоненка та iн.), малюнки ("Автопортрет", "Мати", "Село" та iн.), ряд мозаїчних композицiй (в тому ж числi й мозаїчне панно у Музеї "Молода гвардiя" в Краснодонi), i головне - пам'ять як про Людину.